ПІ́СНЯ, і, ж.

1. Словесно-музичний твір, признач. для співу. Дзвінка дівоча пісня, сердечна та тужлива, лунає десь у зелених горах (Коцюб., III, 1956, 44); З-над річки лине пісня голосна (Рильський, III, 1961, 183); *У порівн. У роботі, в батька в ласці, Як у пісні, як у казці, Дві сестри зросли (Вирган, В розп. літа, 1959, 18); Мова — наче пісня та — протяжна, співуча; так і тягне, так і вабе [вабить] до себе (Мирний, III, 1954, 262); // Мелодійні звуки пташиного співу. Соловейко в клітці тісній Пісні виспівує… (Г.-Арт., Байки.., 1958, 175); Лунає в повітрі весела пісня жайворонка (Коцюб., І, 1955, 17).

∆ Пі́сня без слів — невеликий наспівний інструментальний твір.

2. Невеликий ліричний вірш, поетичний твір, написаний в музично-поетичному стилі. Егеж! — Переписала Я Гейнові пісні (Л. Укр., І, 1951, 38).

◊ До́вга пі́сня див. до́вгий; І́нша пі́сня — інша справа. Але тут зовсім інша пісня… Тут справа серйозна… Коли вже Євген не може переламати себе, коли це для нього «перша й остання».. То тут потрібен інший підхід (Гончар, III, 1959, 336); Лебеди́на пі́сня див. лебеди́ний; Співа́ти (заспіва́ти) і́ншої пі́сні (і́ншу пі́сню) — діяти, чинити і т. ін. інакше, по-іншому. Хтось тільки тепер так слухає лікарів, бо таки сам почуває, що неміцний дуже і аби від якої дурниці може розклеїтись, але як уже склеїться на добре, то зовсім іншої пісні заспіває… (Л. Укр., V, 1956, 388); [Стара́] пі́сня; Старі́ пісні́ — що-небудь давно відоме. — Петро ж та Яким пішли в Крутий Яр, а я оце зайшов за тобою.. — Я вже чув таку пісню… (Мирний, І, 1949, 313); Але годі, це стара пісня (Коцюб., III, 1956, 369); Весь зал раптом завирував: — Годі! Чули! Геть! — неслося з усіх кінців. — Старі пісні! (Гончар, II, 1959, 188).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 544.

Пісня, ні, ж. Пѣснь, пѣсня. Наша дума, наша, пісня не вмре, не загине. Шевч. 46. Ум. Пісенька, піснечка. Мет. 151.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 188.

пі́сня (зменшено-пестливе — пі­́сенька) —

1) словесно-музичний твір, призначений для співу; за жанрами пісень багато, як риту­альних (обрядових), так і звичай­них (ліричних, жартівливих, чу­мацьких, історичних тощо); співу­чість народу споконвіку творила його веселу й ліричну вдачу; пісня супроводжує людину з дитинства («Найдорожча пісня, з якою мати колисала»), у праці («Де праця, там і пісня»), в думах про життя-бугтя («Хто співає в смутку, тому полегша прудко», «Хто співає, той журбу проганяє»); пісня є душею народу («Заспівай мені пісню на­роду, а я скажу тобі, чи має він свободу»), є символом щирості й правди («Казка — брехня, а піс­ня — правда», «Пісня до правди доводить»), розповідає про зміни в житті людини й народу («Стара пісня на новий лад», «Хоч нові птахи, та старі пісні»), про приро­ду й сутність людини («Яка пташ­ка, така й пісня», «В дурного півня дурна й пісня», «Хоч соловей ма­ленький, та його пісні удаленькі», «За чиїм столом сидить, того й піс­ні співає»), про можливі карди­нальні зміни в житті («Співаю, бу­вало, а тепер скиглю», «Не співай, бо будеш плакати»), про скороминучість усього сущого («Пісенька солодка коротка»). Народна пісня; Дитяча пісня; Наша дума, наша пісня не вмре, не загине (Т. Шев­ченко); Під припічком тяг цвіркун свою монотонну пісеньку (І. Франко);

2) див. цари́нні пісні́.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 456.