ПІЙНЯ́ТИ, йму́, йме́ш, док., заст. Піймати (у 1-3 знач.). Якби були пси пійняли, Якби зловили, то б то були били (Чуб., V, 1874, 79); Розквокталася свиня, Квокче коло двору. «Пійміть, діду!» Дід пійняв, Посадив на яйця… (Рудан.,, Переслів’я, 1958, 19).

◊ [Не] пійня́ти ві́ру (ві́ри) кому, чому і без додатка — те саме, що [Не] йня́ти ві́ру (ві́ри) кому, чому (див. ві́ра¹). — Хіба я тобі віри пійму, що ти з своєї охоти усе на вгоду їй робиш? (Вовчок, І, 1955, 187); — Зроду я не пійму віри, — одвітовав Кирило Тур, — щоб син старого Шрама бивсь по-розбишацьки (П. Куліш, Вибр., 1969, 105).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 531.

Пійняти, йму, меш, гл. = Поняти. КС. 1883. IX. 220. Пійняв його пан Потоцький з коня за чуприну. Лукаш. В чистім полі много коней; є і карі, є й гніді. Як іспіймем, то поїдем, як не піймем, — пішки підем. Грин. III. 195. Ходи, батеньку, з мене змія здійми! — Нехай тобі той іздійме, хто тебе пійме. Рк. Макс. А на заробітках такого поросказує про себе, що хто його не зна, то всяке пійме віри, що й справді він стоющий хазяїн. Кобел. у.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 186.