ПІДУПА́ЛИЙ, а, е.
1. Дієпр. акт. мин. ч. до підупа́сти. Розтривожений і підупалий духом Павло не знав, що з собою робити (Кучер, Прощай.., 1957, 100); Настрій [німецького] полковника дійсно був підупалий (Хор., Незакінч. політ, 1960, 26).
2. у знач. прикм. Фізично слабіший, позбавлений минулої сили, міцності. Підупале здоров’я [Т. Шевченка] давалося взнаки (Кол., Безсмертний Кобзар, 1961, 63); // Якому властива втрата бадьорості, надії на що-небудь. — Господарюйте в комісії та дух підупалий у будівельників розвійте (Ле, Міжгір’я, 1953, 101); Старався [Федір Пилипович].. підтримати підупалий настрій невеличкої тепер Кухтиної сім’ї (Іщук, Вербівчани, 1961, 54); // у знач. ім. підупа́лий, лого, ч.; підупа́ла, лої, ж. Людина, яка почала втрачати душевний спокій, рівновагу. — Чи у твоїм доробку хоч одна Сторінка є, що кров’ю обкипіла, Що підживляла змучених в бою І в праці підупалих бадьорила? (Рильський, Поеми, 1957, 208).
3. у знач. прикм. Який втратив минулу економічну міць, збіднів. Любка теж бідувала, поки з підупалого батькового дому її не виманив Гопченко (Земляк, Гнівний Стратіон, 1960, 129); Найрізноманітніші галузі промислу, чи то підупалого, чи цілком у нас нового, роїлись перед його уявою (Фр., VI, 1951, 236).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 519.