ПІДПИРА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок., ПІДПЕ́РТИСЯ, підіпру́ся, підіпре́шся, док.

1. чим і рідко на що. Спиратися на що-небудь, стоячи або пересуваючись. Був [дід].. Сідий, в космах і пелехатий, Зігнувсь, підпершися ціпком (Котл., І, 1952, 199); — Бачила, як вона кульгає, на патерицю підпираючись? (Вас., II, 1959, 58); Жовніри, ковзаючись, підпирались мушкетами і списами, лізли на схили неприступної гори (Кач., II, 1958, 486); // Схилятися, обпиратися головою, підборіддям, щокою і т. ін. на руку, долоню. Сумна та невесела сіла вона на лаві край столу і підперлася рукою (Мирний, III, 1954, 246); Старий слухає — підперся рукою, зажурився (Ю. Янов., IV, 1959, 111); // у сполуч. із сл. бік, боки. Упиратися рукою (руками) у бік (боки). Мачуха, як воїн, стала, підперлася руками в боки й кричала (Хотк., II, 1966, 94).

2. перен., розм. Доповнюватися чим-небудь; спричиняти щось. Прокляття й анахтеми підпираються позбавленням права на одержання допомоги від благодійних установ (Еллан, II, 1958, 50).

3. перен. Мати що-небудь за свою основу, бути побудованим на основі чогось. Підпирався цей світ панською сваволею, канчуками поміщицьких посіпак та єлейними молитвами про спасіння душ пастирів духовних (Слово про Кобзаря, 1961, 16).

4. тільки недок. Пас. до підпира́ти.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 482.