ПІДКО́ВА, и, ж.

1. Металева, вигнута за формою кінського копита пластина, що прибивається до копита з метою запобігти його пошкодженню та сковзанню тварини. Устав [Осел] на рівні ноги і, обернувшися задом до Льва, показав йому своє заднє копито, на якім була прибита новісінька, блискуча підкова (Фр., IV, 1950, 52); Біля кузні кували підкови степовим жеребцям. Огирі тремтіли від гніву та іржали (Довж., І, 1958, 227); * У порівн. Серед цього амфітеатру гір в середині круга стоїть невисока гора, кругла, вся вкрита ялинами, неначе хто кинув в цей пишний кружок якусь мохнату шапку, а кругом цієї зеленої шапки обвивається підковою зелений Дунаєць (Н.-Лев., II, 1956, 414); // перен. Те, що формою схоже на таку пластину. Над непроглядною смугою обрію пригасала, пломеніючи, розпечена місячна підкова (Коз., Вибр., 1947, 98); Балка нагадувала приблизно велетенську підкову, що охоплювала своїми боками ціле поле (Ю. Янов., І, 1958, 151).

2. Металева пластинка, що набивається на спід взуття для збереження підметки або набійки. Тимоха козак штепний був: ..чоботи — одні на ногах, а другі — вже в дьогтю так і мокнуть, щоб тільки задумав, надів і щеголяй [франти]; одні з підковами добрими, а другі на гвіздочках (Кв.-Осн., II, 1956, 254); Коли моя нога здіймається для нового кроку, — я бачу слід од своїх залізних солдатських підків (Кол., На фронті.., 1959, 10).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 437.

Підкова, ви, ж.

1) Подкова. Пакінь підкований: хазяїн на зіму підкував та й забув вирвати підкови. Рудч. Ск. II. 17. Туди тебе зашлють, де волам роги правлять, а кіз кують підковами. Ном.

2) Желѣзная подбивка на верхней части ярма (чашовині). Рудч. Чп. 250. Ум. Підківка, підківонька, підківочка.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 167.

підко́ва (зменшено-пестливі — підкі́вка, підкі́вонька, підкі́вочка) = підківчина —

1) металева, вигнута за формою кінського копита плас­тина, яку прибивають до нього з метою запобігти його пошкоджен­ню та сковзанню тварин; тради­ційний символ козацького щастя, що перейшов і на стяги ора́нжевої револю́ції 2004 p.; знайдена на до­розі підкова (загублена конем) приносить щастя, тому її бережуть у хаті або прибивають до порога; прибивають також у крамниці, щоб велася торгівля; Хв. Вовк пи­ше: «Пастух ватаг у гуцулів, при­йшовши з роботи, першим ділом кидає свою підкову з закляттям на вогнище»; це робиться під час пер­шого вигону худоби на полонину; вогнище (ватру) розводять від так званого живо́го вогню́, з якого роз­горяється жива ватра; підкова служить охоронним засобом від граду; в народних піснях вираз за­губи́ти підко́ву означає втратити милу; натомість підкува́ти чо́біт означає оженитися або вийти за­між. Туди тебе зашлють, де волам роги правлять, а кіз кують підкова­ми (М. Номис); Золоті підківки має Мій крилатий білий коник (Ле­ся Українка);

2) металева пластин­ка, що набивається на спід взуття; також каблук у жіночому взутті. У жидівки чорні брівки, високі підків­ки (М. Максимович); З ким стоя­ла, говорила [дівчина] — підківоньки знати (П. Чубинський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 454.