ПУТІ́ВКА, и, ж.

1. Офіційне посвідчення, що видається особі, яку направляють куди-небудь (на роботу, відпочинок, навчання і т. ін.). У його боковій кишені лежала путівка на першу лекцію (Кучер, Чорноморці, 1956, 85); Щорічно робітники одержують безкоштовні або пільгові путівки в санаторії та будинки відпочинку (Нар. тв. та етн., 3, 1957, 88).

◊ Путі́вка в життя́ — те, що відкриває кому-, чому-небудь дорогу до чогось, свідчить про придатність до чогось. Ви мені дали путівку в шахтарське життя… (Ю. Янов., II, 1954, 150); Буковинський ансамбль дав путівку в життя пісням сучасних композиторів (Мист., 6, 1965, 33).

2. спец. Листок, на якому записується маршрут і завдання для водіїв транспорту. В парку автобус потраплятиме насамперед у контрольно-технічний пункт, де автомат-годинник компостуватиме путівку (Веч. Київ, 19.I 1967, 2).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 403.