ПУСТОПОРО́ЖНІЙ, я, є, розм.

1. Безлюдний або малолюдний. — Щоб козакам позбутися таких доброзичливих сусідів, хай нас кудись переселять в одне місце, щоб окремо від панів. Хай дадуть пустопорожні землі від Дніпра до Перекопу (Добр., Очак. розмир, 1965, 219).

2. перен. Позбавлений змісту, убогий змістом. І от довгоочікуваний бал у повному розпалі! Господи, скільки манірності і пустопорожньої пишноти ..! (Кол., Терен.., 1959, 178); Я. Галан відзначався дивовижною працьовитістю, творчою плодотворністю. Нетерпимість бо пустопорожнього слова — органічна риса його характеру (Мист., 4, 1962, 27).

3. перен. Несерйозний, духовно обмежений, легковажний (про людину). Ся панночка сама родом з Орла, знає добре Івана Петровича і його сім’ю, каже, що.. сини обидва абсолютно безпринципні і пустопорожні (Л. Укр., V, 1956, 198); Іванохрестительський заговорив про матеріальну сторону їхнього життя, Кузьмін збагнув, що мав справу не з таким собі пустопорожнім балакуном, а з людиною практичною (Збан., Сеспель, 1961, 163).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 401.