ПУ́СТО.
1. присудк. сл. Нікого, нічого немає де-небудь. Не замісиш густо, як у коморі пусто (Укр.. присл.., 1963, 61); — Згадай, який прийшов до мене, Що ні сорочки не було; І постолів чорт мав у тебе, В кишені ж пусто, аж гуло (Котл., І, 1952, 82); Тихий вечір, сонце низенько, на селі пусто — ще люди з роботи не повернулися (Вовчок, І, 1955, 353); — В нашого брата мозолів густо, а в пузі пусто! (Панч, Синів.., 1959, 70); // Є незайняті місця. Гей, поки в наших рядах ще не пусто, Бий в барабан до борні! (Граб., І, 1959, 450); // Про відчуття внутрішньої пустоти, самотності. В голові й у серці в нього було зовсім пусто (Фр., VI, 1951, 316); Холодно в дружини на душі, пусто. Сльози підступають до горла (Мушк., Чорний хліб, 1960, 147).
◊ Щоб (бода́й, хай) тобі́ (йому́, вам і т. ін.) пу́сто [було́]! — уживається при вираженні невдоволення ким-небудь, злості, досади на когось і т. ін. — Матерія гарна, а пошита — мішок мішком. Проклята швачка, щоб їй пусто! (Л. Укр., III, 1952, 602); А бодай їм, божевільним, Сім раз на день пусто! (Манж., Тв., 1955, 76).
2. присл., розм. Марно, безглуздо, без толку. На панщині робить [Хведір], а свої дні дома й так, — ідуть пусто (Барв., Опов.., 1902, 98); Нерозмовний був старий, але пусто ніколи не говорив (Хотк., Довбуш, 1965, 362).
ПУСТО… Перша частина складних слів, що відповідає слову пусти́й у 1 знач., напр.: пустозе́рний і т. ін.; у 2 знач., напр.: пустоті́лість і т. ін.; у 3 знач., напр.: пустодзво́нити і т. ін.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 400.