ПУСТИ́НЯ, і, ж.
1. Те саме, що пусте́ля. Бархани займають величезні простори пустинь Середньої Азії (Фіз. геогр., 5, 1956, 111); Завиє голодний Звір в пустині, і повіє Ураган холодний (Шевч., II, 1963, 184); Дівчинка розгляділа, що то повільно проходить пустинею караван верблюдів (Ів., Вел. очі, 1956, 11); Я ще живу в моїй омані Під бурями жаги та сумнівів-борінь, Як свіжий острівець між водяних пустинь У неогляднім океані (Зеров, Вибр., 1966, 409); Пересувалась [війна] з місця на місце, лишаючи за собою повно гробів і зриту гранатами пустиню (Кобр., Вибр., 1954, 184); — Тоді — чи правда ж? — у пустині, Вам, вихованцеві Москви, Була нелюба я… (Пушкін, Є. Онєгін, перекл. Рильського, 1949, 219); * У порівн. Небо — глухе, як пустиня, німе та холодне, як камінь (Мирний, III, 1954, 22).
◊ Глас вопію́щого в пусти́ні див. глас.
2. заст. Запустіння. На усю садибу їх.. пала пустиня (Вовчок, І, 1955, 170); Не стало хазяїна в оселі, і почала панувать за його слідом пустиня (Н.-Лев., І, 1956, 398).
3. діал. Пустир. Було воно [віконце] над землею і виходило на пустиню, засмічену, колючим бур’яном зарослу (Вас., Незібр. тв., 1941, 35).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 399.