ПУ́ГУ́, ПУ́ГУ́-ПУ́ГУ́, виг.

1. Звуконаслідування, що означає крик пугача або сича. Ой злетів пугач да й на могилоньку, Да як пугу, дак пугу (Чуб., V, 1874, 1046); У долині ворон кряче, сич в гаю — пугу! (Сос., II, 1958, 251).

2. Умовне привітання у запорізьких козаків. Дотанцював [козак] аж до брами. Крикнув: — Пугу! пугу! Привітайте, святі ченці, Товариша з Лугу! (Шевч., II, 1963, 54); За звичкою Кривоніс гукнув: — Пугу, пугу! Але на козацьке привітання ніхто не відповів (Панч, Гомон. Україна, 1954, 283).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 384.