ПРІ́ЗВИЩЕ, а, с.

1. Найменування особи, набуте при народженні або вступі в шлюб, що передається від покоління до покоління і вказує на спорідненість. «А як тебе зовуть? Я не знаю». «Яремою». «А прізвище?» «Прізвища немає!» (Шевч., І, 1963, 111); З ними прийшов і писар, по прізвищу Попович, дуже розумний і письменний (Стор., І, 1957, 251); За шоферами поставили тракториста Серьогу, на прізвище Півень (Ю. Янов., І, 1954, 63); Прізвища в них здебільшого лісові: Завовченко, Кізка, Ясен, Горленко, Кречет, Берестенко, Дубок (Крот., Сини.., 1948, 13); Повертаю за ріг і прямую дворищем.. Раптом чую, як хтось гукає мене на прізвище (Кол., На фронті.., 1959, 26).

Під прі́звищем кого, чиїм; Під чужи́м прі́звищем — під найменуванням, прийнятим замість родового найменування. Головний отаман.. пояснив, що він їде до Угорщини під прізвищем Степана Могили (Стельмах, II, 1962, 358); Відбувши строк, Тадик виходить із тюрми двадцятичотирьохрічним вовком, перестає красти і під чужим прізвищем із наганом у кишені простує до рідних берегів (Тют., Вир, 1964, 418).

2. Те саме, що прі́звисько 1. Мачуха ніколи не згадувала її ймення, а вживала яке-небудь прізвище. Прізвищ же тих мала дівчина без ліку, без кінця (Л. Янов., І, 1959, 322); Прізвище «Фабрична» так вкоренилося, що справжнє прізвище навіть забулося (Еллан, ІІ, 1958, 8).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 108.

прі́звище — найменування осо­би, набуте при народженні або вступі в шлюб, що передається від покоління до покоління і вказує на спорідненість; в Україні прізви­ща з’явилися пізно — у XVII – XVIII ст.; на селі побутували зазвичай прізвиська, або так звані ву́личні імена́; на їх основі й по­ставали майбутні офіційні прізви­ща; у Запорожжі задля козацьких реєстрів часто вигадували нові наймення для того чи того козака, з приводу чого І. Франко писав: «Запорозька Січ була кузнею таких свіжих прізвищ; значна частина людей, що знаходила тут захист, мала причини заховати від світу свої давні, родові прізвища і нада­ти собі нове»; перші спроби пись­мового закріплення прізвищ ба­чимо тільки в першій половині XVI ст., а посилюються вони за Петра Могили, що впровадив мет­рики.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 484-485.