ПРЯДИВ’Я́НИЙ, а, е. Прикм. до пря́диво 1. Свирид ще молодий чоловік, довгобразий, білявий, білі його уси гостро опадали наниз, мов прядив’яні пасма (Мирний, І, 1954, 194); Вона підійшла до нього збоку і намиленим прядив’яним віхтем стала натирати спину (Тют., Вир, 1964, 476); // Вигот. з прядива. — Ой канате, канате, рідний наш брате! Ніде ми тебе не кинемо, скрізь понесемо з собою! Прядив’яний, жалив’яний [кропив’яний], ти нам дорожчий, аніж був би кутий із щирого золота (Гончар, III, 1959, 102); На вулиці лунко ляснув прядив’яний батіг пастуха, замукала різномаста череда (Стельмах, І, 1962, 514).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 365.