ПРУЧА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок.
1. Чинити опір кому-небудь, відбивати чийсь напад, роблячи різкі рухи ногами, руками, всім тілом. [Кассандра:] Пустіть мене! (Несамовито пручається, далі одкидається назад, знесилена боротьбою і розбита жахом) (Л. Укр., II, 1951, 277); Вона пручається, плаче, але поліцаї так цупко тримають за руки, що опиратися більше немає сил (Хижняк, Тамара, 1959, 148); Двері розчинилися навстіж, і Микола Максимович втягнув за комір Мечика, який щосили пручався (Донч., V, 1957, 372); Корови пручалися, нізащо не хотіли йти на волю з тепла (Мур., Бук. повість, 1959, 222); // Лежачи, робити безладні рухи, звиватися в судорогах; корчитися, борсатися. Почав [пан] її словами картати, а дитиночка на руках так і пручається — кричить (Вовчок, І, 1955, 67); Звернулося [дитя] і впало.. Б’є ніжками, дуже пручається і поволеньки синіє (Стеф., І, 1949, 95); // перен. Чинити опір силі кого-, чого-небудь (про неживі предмети). Брав [вітер] невидимими руками високого журавля і гнув його аж до землі. Журавель пручався, сердито й болісно рипів дерев’яними зубами й не хотів коритися зухвалому вітрові (Епік, Тв., 1958, 396); В глибині парку зараз тиша, в повітрі там чується волога, а тут все горить, шумить, пручається гіллям (Гончар, Таврія, 1952, 245).
2. перен. Протидіяти чиїй-небудь волі, чиїмсь бажанням і т. ін.; не підкорятися. Як її одягали, як постригали по хлоп’ячій [по-хлоп’ячому], вона не пручалася, нічого не казала, тільки що плакала (Кв.-Осн., II, 1956, 454); — Це твоя кімната. Перевозь і родину, — мовила Груня. — І не пручайся. Так ми з бабусею вирішили (Баш, На.. дорозі, 1967, 14); Духовна консисторія поклала на всю родину специфічне й незмиване тавро єпархіальної моралі. Дочка підсвідомо пручалася, але тавра не уникла (Ле, Міжгір’я, 1953, 23); // Борючись з яким-небудь почуттям, станом і т. ін., не давати йому оволодіти собою. Не пручався [Гнат] від того нового чуття, він залюбки, охоче віддавався йому (Коцюб., І, 1955, 231); Як Василь не пручався, не огинався, як не хмурився — а й він розреготався божевільній веселості товариша (Мирний, IV 1955, 130).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 364.