ПРОЩА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПРОСТИ́ТИ, прощу́, прости́ш, док.
1. перех. і неперех., кому, кого і без додатка. Пробачати чию-небудь провину; виявляти поблажливість до когось. Він не вмів прощати і нікому не прощав (Н.-Лев., IV, 1956, 149); Багірову прощали багато чого, бо знали його безкорисливість (Гончар, III, 1959, 188); Лютував старий за те, що ляховку [ляхівку] взяв [син]; да вже як бог дав їм дітей, старий їх простив (Вовчок, І, 1955, 44); Ганні здалося, ніби в голосі його вже звучить прохання помилувати, простити.., але ні прощати, ні забувати щось вона не збирається і не має права (Собко, Справа.., 1959, 206); Чугая засудили на десять років. На суді він плакав: — Люди, простіть мені (Зар., На.. світі, 1967, 88).
◊ Прости́ го́споди див. госпо́дь; Прости́ (прості́ть, проща́йте) на [цьо́му (цім)] сло́ві, у знач. вставн. сл. — те саме, що Вибача́й[те] (ви́бач[те]) на [цьо́му (цім)] сло́ві (див. вибача́ти). Твій жаль.. нагадує дурного — Прости на слові — Павлуся істор’ю (Фр., XIII, 1954, 127); [Хай (неха́й)] бог (госпо́дь, ма́ти бо́жа, не́бо і т. ін.) проща́є (прости́ть), заст.: а) відповідь тому, хто просить прощення за провину. — Нехай тебе бог прощає Та добрії люде (Шевч., І, 1963, 27); Почали прощатися отамани, вклоняючись один одному. — Прости мені, брате. — Бог простить (Довж., І, 1958, 256); б) те саме, що Прости́ го́споди (див. госпо́дь). [Семен:] Ні одного буденного дня не прогуляв, а іноді то й у празник робив, хай господь милосердний простить… (Кроп., І, 1958, 62); Нехай же мати божа прощає мене, грішну, що я свойому [своєму] рідному братику лихо наплакала! (Вовчок, І, 1955, 18); Хай простить тому небо, хто підозрює мене в повсякчасному ухилянні вбік із широкої дороги (Ю. Янов., II, 1958, 30).
2. у формі наказ. сп. прости́, прості́ть, неперех., у знач. вставн. сл. Уживається при звертанні до кого-небудь як ввічливе попередження про що-небудь, як вибачення за щось сказане або зроблене. Тепер уже, простіть, яйця старіші, як кури (Номис, 1864, № 697); [Милевський:] Простіть, Любов Олександрівно, я не люблю мішатись до чужих справ, але на правах приятеля скажу: мені здається, ви занадто раптово увірвали нитку (Л. Укр., II, 1951, 74).
3. у формі наказ. сп. проща́й, проща́йте, неперех. Прощальний вигук, формула прощання при розлуці, розставанні. а також наприкінці листа. — Василю! На кладовищі мене покидаєш, на кладовищі мене й знайдеш! Поминай мене, не удавайся у тугу… прощай на віки вічні!. (Кв.-Осн., II, 1956, 78); — Прощайте ж. — Ідіть здорові… (Мирний, І, 1954, 88); Прощай же, наш друже! Тебе не забуде Велика радянська сім’я (Рильський, III, 1961, 78); «Прощай. Хай звеселить зір твій Аллах. Твоя Мір’єм» (Коцюб., II, 1955, 128); * Образно. Прощай, мій любий, коханий краю..! (Граб., І, 1959, 341); // тільки одн. Уживається для вираження неминучості втрати, необхідності розлуки з ким-, чим-небудь (з відтінком наслідковості). Декого з учителів позабирали, позасилали. Гриць ні живий ні мертвий сидів і ждав, що ось прийдуть і до його і тоді… прощай все навіки! (Мирний, III, 1954, 188).
4. у знач. ім. проща́й, невідм., розм. Те саме, що проща́ння 1. Одриваю шматочок старої газети, що завалялась у кишені, й пишу на коліні: «По дорозі у вічність останнє прощай» (Коцюб., II, 1955, 267); Я на прощай кивнув йому і подумав заспокоєно: «Дійде» (Мур., Бук. повість, 1959, 255).
5. перех., діал. Прощатися з ким-, чим-небудь. Сумно прощали тухольці свої хати й подвір’я (Фр., VI, 1951, 93); Ціле село Сходилось до попа до хати Старого пастиря прощати, Останній раз поцілувати Холодні руки (Фр., X, 1954, 327).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 354.