ПРО́ЩА, і, ж., заст.
1. Богомілля, паломництво. Пішла баба у Київ на прощу богу помолитися (Україна.., І, 1960, 14); Іде шляхом молодиця, Мусить бути, з прощі (Шевч., І, 1963, 31); Сюди в дні прощі на богослужби мало не з усього Поділля стікалися люди (Стельмах, І, 1962, 255).
2. Відпущення гріхів. За бідного прощу будеш мати (Сл. Гр.); [Єпископ:] Нема сьому рабу ні порятунку, ні прощі. Він занапастив себе (Л. Укр., II, 1951, 241).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.
— Т. 7. — С. 353.
Проща, щі, ж.
1) Прощеніе, отпущеніе грѣховъ. Шух. І. 38. За бідного прощу будеш мати. Камен. у.
2) Богомолье. Шевч. 79. На прощу ходили, у Києві були, каже. МВ. І. Їхали з усею сем’єю на прощу до якого манастиря да молились Богу. К. ЧР. 51.
Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.
— Т. 3. — С. 492.
про́ща — богомілля, паломництво, а також церковний обряд відпущення гріхів; проча́нин (ж. проча́нка) — богомолець (богомолка, паломник, паломниця); назви походять від того, що просять (молять) прощення в Бога за гріхи. Іде шляхом молодиця. Мусить бути, з прощі (Т. Шевченко).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.
— С. 488.