ПРО́ЩА, і, ж., заст.

1. Богомілля, паломництво. Пішла баба у Київ на прощу богу помолитися (Україна.., І, 1960, 14); Іде шляхом молодиця, Мусить бути, з прощі (Шевч., І, 1963, 31); Сюди в дні прощі на богослужби мало не з усього Поділля стікалися люди (Стельмах, І, 1962, 255).

2. Відпущення гріхів. За бідного прощу будеш мати (Сл. Гр.); [Єпископ:] Нема сьому рабу ні порятунку, ні прощі. Він занапастив себе (Л. Укр., II, 1951, 241).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 353.

Проща, щі, ж.

1) Прощеніе, отпущеніе грѣховъ. Шух. І. 38. За бідного прощу будеш мати. Камен. у.

2) Богомолье. Шевч. 79. На прощу ходили, у Києві були, каже. МВ. І. Їхали з усею сем’єю на прощу до якого манастиря да молились Богу. К. ЧР. 51.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 492.

про́ща — богомілля, паломни­цтво, а також церковний обряд відпущення гріхів; проча́нин (ж. проча́нка) — богомолець (богомол­ка, паломник, паломниця); назви походять від того, що просять (мо­лять) прощення в Бога за гріхи. Іде шляхом молодиця. Мусить бути, з прощі (Т. Шевченко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 488.