ПРОШТРИ́КУВАТИ, ую, уєш, недок., ПРОШТРИКНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., перех., розм. Проколювати наскрізь кого-, що-небудь. — Я заколю себе, проштрикну своє серце..! — крикнув з ефектом Павлусь (Н.-Лев., IV, 1956, 240); Дорогувато обійшлося, так зате кинджал! Бика наскрізь проштрикне (Тют., Вир, 1964, 300); // Завдаючи удари чим-небудь гострим, ранити, вбивати. Гостряком списа проштрикував [Мамай] другого [ворога] (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 389); // також у сполуч. із сл. очі, погляд і т. ін., перен. Пильно дивитися на кого-, що-небудь; пронизувати. Теодосієві вже давно хотілося спитати, чи довго вони так стоятимуть, та грізні погляди Куремси, немов голкою, проштрикували Теодосіїв язик (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 541); Зиркнув [глитай] на непроханого гостя проникливо, проштрикнув наскрізь гострими голками зіниць (Збан., Сеспель, 1961, 311).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 353.