ПРОХУ́КУВАТИ, ую, уєш, недок., ПРОХУ́КАТИ, аю, аєш, док., перех., розм. Хукаючи, утворювати проталинку на замерзлій шибці. В такі [зимові] дні я нікуди не виходив, прохукував на шибці маленьку щілинку й дивився на високі кучугури снігу (М. Ол., Чуєш.., 1959, 85); Їхав [Артем] до військкомату трамваєм. Вікна замуровані морозом, намагався прохукати хоч би щілинку — не вийшло (Підс., Віч-на-віч, 1962, 148).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 342.