ПРОТЕСТУ́ЮЧИЙ, а, е.

1. Дієпр. акт. теп. ч. до протестува́ти 1. Австрійська влада, пани та духівництво.. арештовували Франка, вони кидали його у в’язницю, але ніщо не могло зламати протестуючого духу (Тич., III, 1957, 167).

2. у знач. прикм. Який виражає протест. Нерчин зробив протестуючий рух (Рибак, Час.., 1960, 653); Соціальний, протестуючий пафос його [Ф. М. Достоєвського] творів, зокрема «Бідних людей», був співзвучний спрямуванню передової російської інтелігенції (Рад. літ-во, 6, 1971, 44).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 314.