ПРОСКРЕГОТА́ТИ, очу́, о́чеш і ПРОСКРЕГОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, док.

1. неперех. Док. до скрегота́ти, скреготі́ти. Того дня тільки двічі проскреготіли двері в камеру (Збан., Єдина, 1959, 59); Розбігаються [біляки] до танків, зникають в броньованих їхніх нутрощах.., щоб, нестерпним скреготом проскреготівши через село,.. з’явитися на світанні в осіннім.. степу під Каховкою… (Гончар, II, 1959, 374).

2. перен., перех. Сказати, вимовити що-небудь різким, неприємним голосом. «Дурна!» — проскреготав [Тадеуш] і, тупнувши ногою, Пішов невірною, турботною ходою (Міцк., П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 248).

3. неперех. Скреготати, скреготіти якийсь час.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 286.