ПРОМУРЧА́ТИ, чу́, чи́ш, перех. і неперех. Док. до мурча́ти. Промурчав ситий кіт; [Настя:] Питаю куди? А він зиркнув на мене так, наче з’їсти хотів, покрутив головою, щось промурчав, грюкнув дверима, та й вийшов (К.-Карий, II, 1960, 196).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 239.