ПРО́ЙДА, и, ч. і ж., розм. Хитра, пролазлива, спритна у своїх вчинках людина; пройдисвіт. [Михайло:] Єй-богу, жениться [Данило]! [Каленик:] На кому? [Михайло:] На Мар’яні Гайдабурівні… Там така пройда… (К.-Карий, І, 1960, 193); — Це такі пройди, — загула Килина Макарівна, — що все знають (Баш, Надія, 1960, 218); Нестерпно різала [М. Гоголя] фальш усього написаного Кукольником, обурював разючий дисонанс між велеречивою мовою його творів і побіжними зауваженнями під час читання, які виказували в ньому пройду й пристосуванця (Полт., Повість.., 1960, 520); // зневажл. Людина, здатна на ганебні, нечесні вчинки, на обман, підлість і т. ін. — То добре, що бояться. Треба, щоб так боялись нас всі оті спекулянти та пройди різні, щоб аж дух із них геть (Збан., Сеспель, 1961, 405).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 190.