ПРОГУГНЯ́ВИТИ, влю, виш; мн. прогугня́влять; перех. і без додатка, розм. Док. до гугня́вити. Нестямний регіт обняв хату… За ним не чутно було, як Педоря, прогугнявивши собі під ніс «заціпило?!», грюкнула дверима (Мирний, III, 1954, 210); — Квіточки, метелики, — єхидно прогугнявив Данько. — А куди ми це все подінемо (Мокр., Острів.., 1961, 6); — Ти — Жора?! Ти — мій Жора?! — отетерів батько. — А що, хіба не схожий? — прогугнявив Жора (Вишня, II, 1956, 66).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 162.