ПРОГОМОНІ́ТИ, ню́, ни́ш, док.

1. Гомоніти якийсь час. Паніматці хоч і до дня просидіти б, прогомоніти з Собальським, та нездужала, то й пішла собі (Свидн., Люборацькі, 1955, 85); Тієї неспокійної ночі вони так і прогомоніли до самого ранку (Чорн., Потік.., 1956, 121).

2. Док. до гомоні́ти 1. — Совість… совість… — глухо прогомонів він (Стор., І, 1957, 338); — Що за чортовиння! — прогомонів мій друг. — Ти розумієш, з боків і не просунеш веслом — твердо, а спереду вільно. Мабуть, вузесенький рівчачок (Досв., Вибр., 1959, 408); * Образно. Відновлена весна прогомонить гаями (Зеров, Вибр., 1966, 270).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 155.