ПРОВОРКУВА́ТИ, у́ю, у́єш, док.

1. неперех. Видати своєрідні переливчасті звуки (про голубів, горлиць і т. ін.).

2. перех. і без додатка, перен. Проговорити або проспівати лагідним, ніжним голосом. — Кохайлику! — ставши близенько, з-за спини стиха проворкувала Роксолана (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 52).

3. неперех. Воркувати якийсь час.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 145.