ПРОВОЛІКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПРОВОЛОКТИ́, очу́, оче́ш, ПРОВОЛОЧИ́ТИ, лочу́, ло́чиш, док.
1. перех. Повільно тягнучи, переміщати кого-, що-небудь кудись, повз когось, щось, по поверхні чогось і т. ін. Паровоз, важко чахкаючи, проволік мимо нас ешелон з будівельними матеріалами (Смолич, День.., 1950, 67); Мовчки проволік [Мирон] завмерлого Скаміну до порога і двічі вдарив ногою в двері так, що з стелі посипалась глина (Кол., Терен.., 1959, 265); // тільки док. Волокти якийсь час. Мусія проволокли [бандити] трохи по снігу і притиснули обличчям до обледенілого пенька (Речм., Весн. грози, 1961, 54).
2. перех. і неперех., заст. Зволікати (у 4,5 знач.). Він не переставав держатись за сю думку: викручусь, проволочу час, збрешу, що прийду піхотою через день, через два дні, а сьогодні нізащо не поїду! (Фр., III, 1950, 416); Кожний день, кожна ніч зближала його до страшного дня, не можна було проволікати, відтягнути (Кобр., Вибр., 1954, 196).
3. перех., перен., розм. Затримувати, уповільнювати хід, здійснення чого-небудь. По короткій боротьбі з собою він рішився взятись на спосіб, щоб тілько проволокти діло (Фр., III, 1950, 415).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 144.