ПРОВИНИ́ТИ, ню́, ни́ш, док., розм. Те саме, що провини́тися. Не розмовляв уже Олексій з вартовим.. Боявсь і очей звести на товариша, сказано — провинив (П. Куліш, Вибр., 1969, 303); [Хома:] Чим я так тяжко провинив, що батько й мати раді мене здихатись? (Кроп., IV, 1959, 148).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 131.

Провинити, ню́, ни́ш, гл. Провиниться. Що ж я провинив, що тя питаю? Чуб. V. 89. Будеш бити, сли-м провинила. Гол.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 459.