ПРОБУ́ДЖУЮЧИЙ, а, е. Дієпр. акт. теп. ч. до пробу́джувати 2, 3. Шевченко свій голос пробуджуючий у народ пускає: Чия правда, чия кривда, І чиї ми діти? (Тич., III, 1957, 251); Сонце! Яка сила, яке багатство барв криється в твоєму ранковому, все пробуджуючому промені… (Ряб., Золототисячник, 1948, 137).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 126.