ПРИ́ЯЗНИЙ, а, е. Який виявляє приязнь, дружню прихильність, симпатію до кого-небудь; дружелюбний, привітний. Ото і зосталась я у Мотрі. Вона така добра, приязна (Мирний, І, 1954, 75); // Доброзичливий, дружній (про почуття, стосунки і т. ін.). Господарка, приховуючи приязною усмішкою свою заклопотаність, метушилась поміж гостей (Досв., Вибр., 1959, 254); Між олов’яними солдатиками [вихованцями військового училища] і гімназистами ніколи не було приязних стосунків (Добр., Олов. солдатики, 1961, 117); Ми згадуємо глибоку і приязну цікавість Пушкіна до історії України (Рад. Укр., 25.XI 1956, 1); // Який приносить задоволення; приємний. Усе частіше постерігав він, що в серці його ворушиться кохання, — тихе, приязне кохання, що воно обхоплює цілу його істоту (Коцюб., І, 1955, 23); Уранці їхали, грудьми Повітря приязне впивали (Рильський, Сад.., 1955, 58).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 107.