ПРИЧУ́ДА, и, розм., рідко.

1. ж. Примха або дивацтво. Були Латинці дружні люди І воюватись мали хіть. Не всі з добра, хто од причуди, Щоб битися, то рад летіть (Котл.,1, 1952, 190); Була в панів причуда: де знання, де техніка — не пускати бідняка (Тич., І, 1957, 173).

2. ч. і ж. Людина, поведінка якої викликає здивування; дивак. [Панна:] Слухайте, ви тільки не смійтеся з мене, бо мене і так уже мають за якусь причуду (Вас., III, 1960, 398).

3. ж. Образ кого-, чого-небудь у людській уяві; привид. * У порівн. Перед очима, як та причуда, манячила її постать метка, жвава (Мирний, І, 1949, 128).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 101.