ПРИТУМА́НЕНИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. мин. ч. до притума́нити. Тепер, коли одкрилося небо над темним раніше лісом, в них [калюжах] пропливали хмарки і відбивалося притуманене сонце (Перв., Дикий мед, 1963, 421) Півколом туго оперізує далекий притуманений обрій темно-синя зубчата смужка — ліси (Коз., Вибр., 1947, 36).

2. у знач. прикм., перен. Який буває в людини, яка дуже страждає, щойно опритомніла і т. ін. (про погляд, очі); тьмяний. Іноді водив [поранений] за ними притуманеним поглядом, ніби збираючись з думками, ніби пізнаючи і не маючи сили впізнати (Коз., Гарячі руки, 1960, 129).

3. у знач. прикм., перен. Не зовсім ясний, чіткий (про спогади, думки тощо); невиразний. На притуманених краях видінь з глибини літ виринають його батьки, знайомі і діти (Стельмах, І, 1962, 423).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 72.