ПРИТУ́ГА, и, ж., рідко. Скрутне становище; горе, біда. — Одно в нас товариство, одним дишемо духом, та чи покинемо ж товариша в притузі великій? (Гр., II, 1963, 485); Хто може тоді жартувать, коли люд Од горя й притуги німує (Сам., І, 1958, 64); [Біснуватий:] В притузі треба знать усячину, і дороги щоб не питаться (Тич., II, 1947, 82); // Почуття скорботи, тяжкої туги. Серденько біднесеньке сповнене туги та ще гіркої притуги (Вовчок, І, 1955, 321); Дівчата цілу зиму пряли, не звичайно собі пряли, як баби чи матері при каганцях із притугою нужденну сорочку собі напрядали (Горд., Дівчина.., 1954, 24).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 69.