ПРИТО́ЧУВАТИ, ую, уєш, недок., ПРИТОЧИ́ТИ, точу́, то́чиш, док., перех.
1. Приєднувати, додавати що-небудь для збільшення чогось. Ой чий же то двір?! Приточив би свій! Хорошая дівчинонька, Я ходив би к ній (Укр.. нар. пісні, 1, 1964, 47); Йому бажалося до свого добра приточити ще й жінчине, щоб вийшло одно та велике! (Мирний, II, 1954, 79); // Подовжувати який-небудь предмет, приєднуючи щось до нього. Ой гуць гуці! сорочечки куці; будем робити, щоб приточити (Номис, 1864, № 9259); // Пришивати що-небудь до чогось. — Проворний, бігати вмієш?.. — запитав у Миколи хазяїн обмундирувальної майстерні. — Будеш приточувати вушка до чобіт… (Веч. Київ, 12.X 1967, 3).
2. Приладнувати, прикріплювати, підганяючи щось одне до одного. Скажеш — не вернеш, напишеш — не зітреш, відрубаєш — не приточиш (Укр.. присл.., 1955, 263); Треба дерево заготовити, принести, зв’язати кілька плотів, потім приточити їх, закріпити (Шиян, Партиз. край, 1946, 125).
3. перен. Говорити або писати щось на додаток до сказаного або написаного раніше, на підтвердження чого-небудь і т. ін. Всі почали сміятися, як діти, приточуючи приклади того, як селяни дурили ляхів, ховаючи опришків (Хотк., Довбуш, 1965, 369); Кожен поспішався щось додати, своє слово приточити і заразом на стіл поглядав, хотів побачити, що виходить на папері (Коцюба, Перед грозою, 1958, 224); — Це Матвій тобі казку розповів, — з серцем промовив Плачинда.. — Навряд, Якове Дорохтейовичу, не такий чоловік Матвій. А коли не ймете віри, підіть до нього, він слова не приточить (Стельмах, Хліб.., 1959, 491).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 68.