ПРИТО́КА, и, ж. 1. Річка, що впадає в більшу річку. Гребці повинні були пропливти, кілька кілометрів вниз по річці, потім по одній з приток угору (Ів., Вел. очі, 1956, 85); Завтра о дев’ятій ранку він повинен бути в кількадесяти кілометрах звідси, на річці Трубіж, лівобережній притоці Дніпра (Дмит., Наречена, 1959 , 151).
2. діал. Привід, нагода. [Анна:] Звір ти [Михайло], звір лютий! Наострився пожерти нас і тепер думаєш, що найшов притоку (Фр., IX, 1952, 107); Заки доїхали додому, то панотець вигадав іще одну притоку, щоб картати Йвана. Він же через Івана та, мабуть, стратить гроші (Март., Тв., 1954, 224); Люди пригадують собі на війні, що існує смерть. Але саме тоді, коли вона часом висить, наче на волосочку, ми шукаємо притоки, щоб зайнятись якнайбільшими дурницями (Письмен. зблизька, 1958, 101); // Причина. Стали [війт і присяжні] коло одного вугла, шпортають, штуркають.. «Що за притока?» — гадаю собі (Фр., II, 1950, 42).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 65.