ПРИПОВІ́ДКА, и, ж. Жартівливий вислів, перев. у віршованій формі. Любив поет [Т. Шевченко] і такі жанри народної творчості, як анекдот, гумореска та різні веселі приповідки (Нар. тв. та етн., 2, 1961, 46); У поезії «Лісничий» [І. Манжури] вдало використано чотирикратне повторення жартівливої приповідки, яка надає словам особливої значимості (Рад. літ-во, 7, 1965, 40); Приповідка, наче блискавка, — така-бо вже коротка мить її світіння (Літ. Укр., 23.IX 1969, 2); // Те саме, що при́казка. «Панявся — продався» — каже приповідка (Фр., III, 1950, 126); Як каже приповідка — в компанії і смерть не страшна (Ірчан, II, 1958, 161).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 714.

Приповідка, ки, ж. Пословица, поговорка.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 433.

припові́дка = припові́стка — за­звичай жартівливий народний ви­слів, примовка, перев. у віршова­ній формі, наприклад: «Сонечко, сонечко, вийди на віконечко, там твої діточки медок п’ють, а тобі не дають», «Святий Боже, святий кріпкий, ліпше дома, як у тітки!», «Будьмо здорові, як бурі (сиві) корови, а наш бик і так звик!»; також приказка. Нема приповідки без правди (М. Номис).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 482.