ПРИПЛЕ́НТАЧ, а, ч., розм. Те саме, що приблу́да. — Кого? — мене; і хто? — Троянець! Голяк, втікач, приплентач, ланець! Звести? Лавинію однять? Не князь я! (Котл., І, 1952, 179); — То завтра приходь. Будеш з одним майданцем різати [дерево]. Правда, ледачуватий він, з ним заробиш не дуже, але як іще щось вірнику принесеш на підвечірок, то не приплентача тобі виберу, а напарника, мов Бову-королевича (Стельмах, Хліб.., 1959, 267); // Той, хто прийшов звідки-небудь (несхвально). Се не той вже був дід, що смішив і втішав, ні; здавалось, се приплентач з того світу прийшов на землю оповідать те, чого ще люди не знають… (Стор., І, 1957, 162); — Он скільки орд перебрело через Дике Поле, а де вони? Розвіялись, мов порох, бо осідку не мали: приплентачі, перекотиполе… А наш народ усіх переборов (Добр., Очак. розмир, 1965, 33).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 710.