ПРИПАХА́ТИ, ає, недок., розм. Мати легкий або неприємний запах. — Чого же се воно [борошно] чорне? Пополам із землею? — питали жінки. — Де там земля? То воно трохи з горілим, бач же й димом припахає… (Мирний, IV, 1955, 256); * Образно. — Душком від тебе антирадянським припахає. — А ти хіба з тих, що принюхуються? — Ні, я з тих, що нутром чують (Тют., Вир, 1964, 175); // безос., перен. Свідчити про наявність чого-небудь негативного. — Чого ж се [карасики] на сковороді, — Допитується Лев, — а не в воді? Лис засмутивсь і ледве дише… —Дозволив я, щоб їм [карасям] було видніше Побачить відціля Ясновельможнішого короля! — Нащо ж вогнем печеш?.. Брехнею припахає? (Гл., Вибр., 1951, 113).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 702.