ПРИПА́ЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., ПРИПАЛИ́ТИ, палю́, па́лиш, док., перех.
1. Пошкоджувати вогнем або високою температурою поверхню чи краї чого-небудь; обпалювати злегка. Він підсунув до себе лампу, що нею аж припалив на лобі чуб, і в кімнаті запахло смаленим (Чорн., Потік.., 1956, 165); Вогонь припалив здухвину найменшому вовчукові (Загреб., Шепіт, 1966, 14); * У порівн. — Він [комар] як вколе, він як вжалить, То немов огнем припалить! (Нерв., Райдуга.., 1960, 158).
2. Викликати загар, почервоніння шкіри (про сонце, вітер); // Змінювати колір чого-небудь, знебарвлювати (про сонце). Волосся сонце припалило; // Робити шкарубкою, потрісканою шкіру (про сонце, вітер); // тільки док., безос. Пошкодити спекою. Жнива незабаром, — говорять йому ніби ненавмисні погляди людей, звернені до сонця, до безхмарного неба, погляди, пройняті хазяйською турботою: коли б не припалило (Жур., Дорога.., 1948, 42).
3. Прикладаючи що-небудь до вогню або жару, змушувати загорітися. Він скручує цигарку, припалює її з дядьківської люльки (Шиян, Партиз. край, 1946, 89); Бійці нахилялися над вогнем, щоб припалити цигарку, й знову з тим же суворим виглядом відкидалися на пеньки (Панч, II, 1956, 442); Він підсів до вогнища, мовчки взяв жарину, припалив погаслу люльку (Ткач, Арена, 1960, 15).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 699.