ПРИНУ́КУВАТИ, ую, уєш і ПРИНУКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., перех. і без додатка, розм.
1. Те саме, що підганя́ти 1. — Який же в вас начальник? Чи добрий чоловік? Чи робочий? Чи, може, тільки ладен повсякчас кричати, та принукувати, та поганяти? Знаю я ті начальства! (Н.-Лев., VI, 1966, 31); // Примушувати до чого-небудь. На землі нашого брата значно більше, аніж пана, і ми повинні принукати його до праці, а не він нас (Ле, Україна, 1940, 204).
2. Те саме, що спонука́ти. Серце йому набрякало від тих же почуттів, які лящати й заливатися принукували соловейків (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 322); Ліс нині наче зачарований, такий гарний. Тиша в нім панує. Спокій, глибина немов принукає чоловіка що раз, то більше вглиб (Коб., III, 1956, 444).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 693.