ПРИМУ́ЧЕНИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. мин. ч. до приму́чити; // приму́чено, безос. присудк. сл. Примучено його на тілі (Сл. Гр.); А до того ще й тяжка вага гіркого життя тебе придавила: податками тебе примучено, важкою працею прикручено, землею-матінкою обділено!.. (Мирний, III, 1954, 66).

2. у знач. прикм. Який змучився. — Взагалі ж, — продовжував Франко, — останні ваші поезії багато чим нагадують Шевченкові. В них той же голосний та страшний стогін примученої душі (М. Ол., Чуєш.., 1959, 65).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 683.