ПРИМОВЛЯ́ТИСЯ, я́юся, я́єшся, недок., ПРИМО́ВИТИСЯ, влюся, вишся; мн. примо́вляться; док.

1. діал. Вступати в розмову; промовляти. — Кому воля, а кому неволя! — сумно одмовля дід. — Та вам же все рівно, діду: ви давно вже вільні, — примовивсь Грицько (Мирний, II, 1954, 61).

2. діал. Говорити з ким-небудь, клопочучись за когось. — Тимоше! У Макухах дяк вмер, — оженись та й просися на його місце. Я за тебе примовлюсь (Вовчок, VI, 1956, 234).

3. тільки недок. Пас. до примовля́ти. Іван Бриль зам’явся. Все старе, що примовлялося батьками й дідами до благословення, тепер неначе до пуття не йшло (Смолич, Мир.., 1958, 55).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 679.

Примовлятися, ля́юся, єшся, сов. в. примо́витися, влюся, вишся, гл. Говорить, сказать, вмѣшаться въ разговоръ. В вік не дасть куска хліба ззісти; так, щоб примовився, що ось образи малює добре отой, а ні: я малюю та й тілько. Лебед. у. В військо наряжався, до козачки примовлявся: «Козачко, прошу тебе, як Бога, гляди моєї худоби». Чуб. V. 1171. Тут уже й другі примовились. Мир. ХРВ. 195.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 427.