ПРИМИНА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПРИМ’Я́ТИ, мну́, мне́ш, док., перех. 1. Притискаючи або пригинаючи, робити прилеглим або похиленим (бур’ян, траву і т. ін.). Відповзали поранені, приминаючи й закривавлюючи траву (Стельмах, Вел. рідня, 1951, 534); Хорти пробігли за кіннотниками, приминаючи траву, як вітрова хвиля (Ю. Янов., І, 1958, 143); Лукія впала на землю, прим’явши високе буйне жито, і заридала (Донч., III, 1956, 71); Краплистий дощ отави окропив, Прим’яв злегенька вистиглу матірку (Мал., Книга.., 1954, 79); // Наступаючи на щось, топчучи, руйнувати. Дмитро, приминаючи верзунами химерно наточені черв’яком купинки землі, іде до катраги (Стельмах, II, 1962, 273); // Мнучи, притискати. Семенко і той з ранку до вечора в глині товчеться. Баби мажуть, і він собі ручкою по стіні ляпає та трісочкою приминає (Мур., Бук. повість, 1959, 38).
Прим’я́ти під се́бе кого: а) навалитися своєю вагою на кого-небудь; б) потоптати когось (про коней). Кінь, відчувши погибель, що дихала на нього з прірви, осів на задні ноги, плигнув уперед і, прим’явши під себе кількох циган, вирвався і пішов чвалом по луках (Тют., Вир, 1964, 71).
2. тільки док. Трохи пом’яти що-небудь. Прим’яти спідницю.
3. тільки док., кого, перен., фам. Побити кого-небудь. Так скрутив [Мірошниченко] карка [Якову], що в чоловіка якось одразу по-гусячи зів’яла голова.. — Коли прим’яв тебе, Якове, трохи, пробачай, — покосився на нього Мірошниченко (Стельмах, II, 1962, 12).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 670.