ПРИЛЮ́ДНИЙ, а, е.
1. Який відбувається, здійснюється, виявляється у присутності людей. Але за те бабуня сама пішла до Мартохи Білашихи і рішуче «оговорила» з нею, щоб вона.. не била Дарки, принаймні не доводила б до галасу і прилюдного бешкету (Л. Укр., III, 1952, 636); Йому подобалася ця юна пара. Хлопець сидить ніби аж трохи знічений прилюдним сусідством з нею, з юною шкільною красунею (Гончар, Тронка, 1963, 140); Гетьман розумів це прохання графині як прилюдний ляпас йому, другові дому і вояці (Ле, Наливайко, 1957, 36); // Який відбувається, здійснюється з допуском сторонніх осіб; відкритий, гласний. Справа дійшла до прилюдного процесу, в якому на лаву підсудних сіли монахи-братчики (Вільде, Сестри.., 1958, 279); Новим утікачам увечері прилюдний допит учинив [Наливайко] (Ле, Наливайко, 1957, 186); // Розрахований на ознайомлення сторонніми особами. Все, що ховалось на дні її душі, витягнули люди на прилюдний вид, обкинули поблажливим усміхом легковаження найдорожчий її скарб (Кобр., Вибр., 1954, 210); Максим Нерчин, прочитавши статтю Куцевича, зрозумів, що вона, власне, прилюдна відповідь його поглядам (Рибак, Час.., 1960, 491); // Признач. для публіки. В Києві єсть літературно-артистичне товариство, ..так в тому товаристві були прилюдні читання по-російськи і по-українськи (Л. Укр., V, 1956, 186).
2. Те саме, що грома́дський 2. Він [польський журналіст] мусить мати змогу кермувати човен прилюдної опінії раз направо, то знов наліво, як власне потрібно для національних інтересів (Фр., IV, 1950, 165); Добірний смак і викінчення робіток без закиду звертали загальну увагу й заслужили на прилюдне признання в часописах (Кобр., Вибр., 1954, 101); Це було 1914 року, коли царський уряд заборонив прилюдне святкування пам’яті поета [Т. Шевченка] (Рильський, III, 1956, 250); Важливим засобом прилюдного визнання заслуг перед народом є урядові нагороди орденами, медалями, почесними грамотами, значками «Відмінник змаганням» (Ком. Укр., 9, 1967, 61).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 662.