ПРИЛУ́КА, и, ж. Місце, поросле травою та кущами або очеретом, що трапляється по берегах річок, озер. Над заволзькими прилуками кинув [грім] пригорщу вогню… (Рудь, Дон. зорі, 1958, 70); Іноді раптом виникне з-посеред ріденьких гайків і прилук справжній буйний ліс з віковічними деревами (Загреб., Європа 45, 1959, 47).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 661.

Прилука, ки, ж.

1) Присоединеніе. К. (Желех).

2) Полянка среди лѣсовъ. Норови і воли пасуть прилуками. Шух. І. 211. мн. Прилуки. Поперемѣнно то лѣсъ, то поле. Шух. І. 73.

3) Названіе города: Прилуки. Славен город Біла Церква, славніша Прилука. Грин. III. 615.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 424.