ПРИ́КОРЕНЬ, рня, ч.
1. Частина стовбура біля кореня. Дерево здригнулося від гілля до самого прикорня, гойднулося і покірно віддало йому [вітрові] кілька гілок одразу (Епік, Тв., 1958, 165); // Залишок від зрізаного або зламаного дерева; пеньок. Він біг так, що коли вскочив у село, то кози, що паслися на вигоні, повиривали прикорні, і двох із них знайшли після цієї події аж у сусідньому селі (Тют., Вир, 1960, 93).
2. Частина стебла трав’янистої рослини біля кореня. Остап із замахом бере широку ручку [коси], рівно кладе покіс. Доводиться брать високо, бо прикорень у воді (Горд., II, 1959, 327); Бережно підводили [колгоспниці після градобою] кожну стеблину, підсипали її в прикорні перенесеною з лісосмуги свіжою землею (Рад. Укр., 5.Х 1961, 2).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 644.