ПРИКИ́НУТИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до прики́нути¹. Вийшовши, не зважиться [Тихович] повернути у хату, щоб знов не почути на собі докірливого погляду, не побачити нещасного діда, прикинутого йому, як винуватцеві недолі цілої родини… (Коцюб., І, 1955, 222); Вдома її чекала прикинута на сусідку Льоля (Перв., Материн.. хліб, 1960, 36); // прики́нуто, безос. присудк. сл. Далі разом з Теодозею повела [хазяйка] розмову про Варшаву, про Петербург. Прикинуто було кільки слів навіть про Париж і французькі моди (Н.-Лев., І, 1956, 170).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 633.