ПРИ́ЗЬБА, и, ж. Невисокий, перев. земляний насип вздовж стін хати знадвору. І дід, і баба у неділю На призьбі вдвох собі сиділи Гарненько, в білих сорочках (Шевч., І, 1963, 310); Призьба підмащена жовтогарячою глиною (Кучер, Зол. руки, 1948, 102).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.
— Т. 8. — С. 622.
Призьба, би, ж. = Призба. Стара сиділа з дочкою на призьбі і здалека вгледіла сина. Стор. МПр. 56.
Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.
— Т. 3. — С. 417.
при́зьба = при́зба = при́спа — невисокий, перев. земляний насип вздовж стін хати знадвору; місце для сидіння, відпочинку. І дід, і баба у неділю На призьбі вдвох собі сиділи Гарненько, в білих сорочках (Т. Шевченко).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.
— С. 480.