ПРИЗНА́КА, и, ж., розм.
1. Те саме, що озна́ка. Ростом середня [пані], може, навіть занадто утла, зовсім не визначалася повними й круглими формами тіла, які є так часто признакою білявок (Март., Тв., 1954, 255); — За цим дипломатом, — сказав таємничо Гороваха, — примітив я деякі признаки (Скл., М. Щорс, 1938, 52); [Xрапко:] А чи й признаки які будуть, — хто скаже на старого? Он вона сама плеще: старий! старий! старий!.. Старий, та молоде задає! (Мирний, V, 1955, 141); Осюди ж то мої братики кінні пробігали, Терновії віття в тернові стинали. А мені, меншому брату, пішому-пішаниці, В признаку кидали (Думи.., 1941, 87); [Юда:] Той поцілунок зовсім холодний був — я ж мусив якось признаку дать, котрого з гурту брати (Л. Укр., III, 1952, 143).
2. Те, що нагадує про кого-, що-небудь. — Вже давно його й слід щез, і признаки не зосталось, — додав Павлусь (Н.-Лев., IV, 1956, 237); Пішла Єлена до баби. Понесла признаку — сорочку стару Олексину. Баба почала шепотіти, вертіла ту сорочку довго, а потім об’явила: — Вроки! А наврочила білєва [білява] молодиця (Хотк., Довбуш, 1965, 10).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 618.