ПРИГОВІ́РКА, ПРИГОВО́РКА, и, ж., розм., рідко.
1. Те саме, що пригові́р 1. Сипле [Тьоркін] жарти, приговірки. Сам же й вусом не моргне (Воскр., Взагалі.., 1948, 122); [Терпилиха:] Оттак все вона — приговорками та одговорками і вивертається (Котл., II, 1953, 20).
2. Те саме, що при́казка. Трухнув [опришок] головою, повторяючи свою любиму приговірку: — Все байка — коби лиш ми здорові! (Хотк., II, 1966, 126); От з такого-то Пархімового снідання пішла меж людей і приговорка (Кв.-Осн., II, 1956, 477).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 593.