ПРИГОВІ́Р, вору, ч., розм.
1. Те, що говорять, супроводжуючи яку-небудь дію; примовка. Мовби згадавши свої парубоцькі літа, ..пастух зачав витоптувати, викаблучувати, розламувати кістки, та з піснею, та з приговором (Горд., Дівчина.., 1954, 179).
2. заст. Наговір. [Явдоха:] І як би то він зміг мене з ума звести, як я того не схочу? Може, зна такого наговору чи приговору або підкурює чим? (Кроп., II, 1958, 347).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 593.