ПРИГОВО́РЮВАТИ, юю, юєш, недок., перех. і неперех., розм. Говорити, супроводжуючи якусь дію. — Дай вам, господи, і з роси, і з води, — приговорювала Мартоха, кланяючись (Л. Укр., III, 1952, 673); Мати допомагала йому одягатись. — Який же ти легкий став, сину, — приговорювала вона. — Здається, на руках би, як маленького, до самих Криничок несла (Гончар, II, 1959, 135); // заст. Промовляти слова туги над померлим. І як же то дуже голосили і жалібно приговорювали над Трохимом! (Кв.-Осн., II, 1956, 418).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 593.

Приговорювати, рюю, єш, сов. в. приговори́ти, рю́, риш, гл. Приговаривать, приговорить, примолвлять, присказывать. Рудч. Ск. І. 16. Буйним вітрам та й приговорила: «Повій, вітре, з далекого краю». Мил. 119.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 412.